29.07.2011, 13:01 Ірина Северин, українська журналістка і політичний аналітик, Кишинів
Всупереч очікуванням тема придністровського врегулювання випала з порядку денного зустрічі Меркель і Медведєва 19 липня, де, як очікувалося, у тому числі й російською стороною, вона повинна була стати одним з пріоритетів. Російська сторона сподівалася отримати поступки з боку Німеччини і підтримку по ряду питань у переговорах з ЄС в обмін на конструктив із боку Росії у придністровському питанні, зокрема, на сприяння запуску офіційного переговорного процесу у форматі 5 +2.
Можливо це сталося тому, що після «провалу» московської зустрічі Москва вустами свого офіційного парламентера з придністровського врегулювання заявила, що вона не в змозі вирішити придністровське питання, і, тим самим, де факто самоусунулася від вирішення проблеми. Цією заявою Росія також ще раз підтвердила здогадки про те, що саме з подачі Москви Тирасполь прибув на зустріч «без мандата для ведення переговорів». Як відомо, через відсутність у Тирасполя дипломатичного досвіду саме Москва постачає Тирасполь співмірними випадку дипломатичними формулюваннями.
Разом з тим за одностайною думкою ряду експертів Росія навмисно заблокувала початок переговорного процесу на зустрічі в Москві, так як вважала за краще не доводити свої благі наміри в європейських справах, як це передбачалося зі старту, а, навпаки, вирішила спочатку заручитися "дивідендами" з боку ЄС і Німеччині. Наполягаючи на своєму лідерстві в процесі придністровського врегулювання, формат яких включає ЄС і США як спостерігачів, Москва має намір капіталізувати його по максимуму. Однак результати переговорів з ЄС щодо візового режиму та підсумки зустрічі з Меркель показують, що цього не сталося. Меркель не стала форсувати тему придністровського врегулювання, як це передбачалося, а зосередилася на інших питаннях - перспективах економічного співробітництва та розвитку демократії в Росії, пов'язавши їх між собою.
Врегулювання в контексті євроінтеграції
Незважаючи на очікування, що пов'язуються з місцем проведення московської зустрічі, її провал став несподіванкою не для всіх. Несподіванкою швидше стала позиція України, яка цього разу виступила з власною, незалежною від Москви позицією. Усвідомлені нарешті Києвом власні національні інтереси природним чином розходяться з інтересами Москви і збігаються з інтересами Кишинева. Обидві країни бачать своїм пріоритетом європейську інтеграцію, а невирішеність придністровської проблеми перешкоджає зближенню обох країн з ЄС.
Природній вплив України на процеси у Придністров'ї значно перевершує російський - навряд чи варто скидати з рахунків географію в питаннях геополітики. В результаті, зайнявши незалежну від Росії позицію, Україна автоматично заповнила нішу, що залишилася після самоусунення Москви, що автоматично робить її лідером у процесі придністровського врегулювання. Якщо для Росії придністровська проблема являє собою щось надумане і необов'язкове, то для України - це один із пріоритетів національної безпеки. Це дозволяє сподіватися, що лідерство Києва у придністровському врегулюванні буде ефективнішим за російське, яке так і не увінчалося ніяким результатом.
Вирішення питання Паланки, яке довгий час використовувалося певними колами всередині Молдови та за її межами для загострення конфронтації між Молдовою та Україною, дало старт новим відносинам між країнами. Поліпшення відносин між Молдовою та Україною - заслуга ЄС, який виступив у якості посередника між двома країнами-сусідами, які роками не могли вирішити накопичені проблеми.
«Історія успіху» Молдови, яка стала лейтмотивом усіх європейських виступів, що стосуються східного партнерства, помітно підняла статус і додала ваги Молдові в очах сучасної української влади, що також сприяло поліпшенню відносин. Раніше українська адміністрація воліла ігнорувати Молдову - країну, яка за своїми розмірами не перевищує одну з областей України. Це демонструє видимі переваги зближення з ЄС - маленька країна знаходить вагу і підтримку, на яку вона не могла б розраховувати аби вела переговори сам на сам з величезним сусідом.
Якщо цей тренд вдасться розвинути незважаючи на неминучу протидію тих, кому це зближення невигідне, то обидві країни набудуть масу переваг, у тому числі й у тому, що стосується швидкого розв'язання придністровської проблеми. Фактично проблема стає внутрішньою проблемою Молдови та України, при тому, що всіляко сприяти її вирішенню (у тому числі і фінансово) готові такі потужні гравці як ЄС і США.
Втрачений шанс Росії
Очевидно, що ця райдужна картинка зовсім не до душі Росії, оскільки ситуація, що склалася і несподіване лідерство України значно знижують вагу Москви в процесі придністровського врегулювання. Придністров'я хоча і дорого обходилося Росії, але давало їй відчуття своєї значущості в європейській політиці. Однак Росія так і не зуміла скористатися цією перевагою.
На відміну від Росії Україна не тільки хоче вирішити придністровську проблему, але й володіє реальними важелями впливу на Тирасполь. Вирішення проблеми в контексті європейської інтеграції обох країн - гарантія того, що інтеграція двох частин Молдови відбудеться з дотриманням найвищих стандартів у галузі прав людини та забезпечить функціональність об'єднаної держави.
Цікаво, що після оголошення Януковичем чіткого курсу на європейську інтеграцію, навіть молдавські комуністи, добре розуміючи роль географії в політиці, відхрестилися від проросійського вектора і заявили про свою однозначну проєвропейську позицію. При самостійному курсі України «російська карта» об'єктивно перестає бути козирною, причому як для молдавських комуністів, так і, значною мірою, для ЄС і Німеччини.
Пані Меркель не могла не помітити зміну лідера в Придністровському врегулюванні. Тому не дивно, що з Медведєвим обговорювалися питання допомоги Берліна Москві в сфері економічної модернізації Росії в обмін на кроки російської влади в бік демократизації. Усвідомлення зміни лідерства в процесі придністровського врегулювання вимагає вироблення нового підходу і з боку Німеччини.
Новий погляд на стару проблему
Зокрема, на відміну від Росії, ні Україну, ні Молдову не влаштовує федералізація Молдови, що б під цим не малося на увазі. Для Молдови в ситуації що склалася федералізація означала б нефункціональну державу, повністю залежну від Росії або її розпад, а для України - непотрібний прецедент і загроза переділу кордонів. Очевидно, що подібна перспектива також не влаштовує ні Німеччину, ні ЄС.
Не потрібно це і жителям Придністров'я. Навряд чи комусь вигідно законсервувати і поширити на всю Молдову режим, який переслідує людей і садить у в'язницю за «контакти з Кишиневом» - законною столицею країни. Смірнов вимушений це робити для того аби штучно стримувати природне тяжіння Кишинева для жителів лівого берега, які бувають у Кишиневі й можуть відчути різницю між двома берегами Дністра. Це тяжіння останнім часом помітно посилилося. Люди в Придністров'ї прекрасно розуміють, що об'єднання країни створить набагато кращі умови для їхнього життя ніж ті, що існують сьогодні. Знає це і Смірнов - саме тому він і змушений йти на «превентивні заходи», тероризуючи тих, хто активно висловлюється за відновлення цілісності країни.
Розуміння необхідності відновлення цілісності Молдови є і в Кишиневі, і в Києві, і в Берліні, і в ЄС, куди обидві країни прагнуть. Однак розраховувати на успіх у придністровському врегулюванні можна лише тоді, коли сама Україна усвідомить своє лідерство і відмовиться від штучно нав'язаних хибних стереотипів, вигідних винятково Росії і контрпродуктивних для самого процесу врегулювання.
Сила інерції проти осмисленості
Прогрес у придністровському врегулюванні залежить і від того, як Кишинів і Київ вибудують свою внутрішню політику. Чи будуть вони, декларуючи пріоритетною європейську інтеграцію, вибудовувати російську політичну модель, яка передбачає необмежену владу і тотальний контроль над економікою і засобами інформації, чи, усвідомлять, що рухаючись до Європи, треба прийняти демократичні правила гри - ділитися владою і поважати опонентів.
Тотальний наступ на опозицію в Україні як раз і є зліпком з російської політичної системи. Намір Януковича приєднатися до Митного союзу, що загрожувало самій державності України, можна було здійснити лише нейтралізувавши опозицію, заради чого і був затіяний судовий процес. Зараз у Януковича немає стратегічних суперечностей з опозицією - вона більше не становить для нього загрози. Навпаки, опозиція просто необхідна владі для контролю за правильністю проведеної політики і для її коригування. Природно, багато що залежить і від самої опозиції - від того, чи буде вона якісно виконувати свою функцію або скотиться в демагогію і популізм. Якщо буде прийнято осмислене рішення і опозиція буде відновлена у своїх правах, Україна стане нормальною європейською державою, в якій генеральна лінія поділяється усіма, а різні погляди на її впровадження успішно конкурують між собою на благо країни.
Нові правила гри
У такому разі Україна стане не тільки лідером у процесі придністровського врегулювання, а й реальною «історією успіху», зокрема, в порівнянні з Росією і, відповідно, реальним регіональним лідером. За такого розвитку подій Україні не потрібно буде вибивати з ЄС «перспективу членства» - вона сама стане цікавою і привабливою для ЄС як місце для вкладення європейських інвестицій і фактор безпеки в регіоні. Якщо Україна буде посилювати, а не послаблювати ЄС, вступ до ЄС в якийсь момент стане простою формальністю. Якщо нинішня українська влада не зуміє швидко перебудуватися на європейську модель управління державою, то країна так і залишиться в сірій, нерозвиненою зоні, і буде повністю залежною від Росії. Вибір залежить виключно від самої української влади та опозиції, від здорового глузду і політичної волі українських політиків.
Кишинівським політикам також пора перестати боротися за право участі в щедро фінансованих з Росії політичних проектах Молдови, що створює хаос в молдавській політиці, і нарешті обрати президента та почати будувати повноцінну європейську державу, гідну репутації «історії успіху».
Нова конфігурація в регіоні стане хорошим стимулом для розвитку самої Росії, якій тепер доведеться конкурувати з України за регіональне лідерство на принципово новій основі. У цьому контексті навряд чи варто переоцінювати залежність ЄС чи Німеччини від Росії. Як показують останні події, Росія в набагато більшій мірі залежить від європейського ринку збуту і високих технологій, ніж Німеччина від російських енергоносіїв. Росії ще тільки належить усвідомити, що тепер їй доведеться добиватися значущості й визнання більш цивілізованим шляхом, ніж енергетичний шантаж сусідів. І чим швидше це відбудеться, тим краще для самої Росії.
Проте спочатку варто очікувати досить різкої реакції з російського боку на втрату лідерства і неминучу зміну правил гри. Це може виражатися як в неоголошеному ембарго на українські товари і в іграх з цінами на газ, так і в спробах різними способами посварити Україну з Молдовою, що може звести нанівець політичну вагу України в європейській політиці. Однак якщо Молдові та Україні вдасться зберегти стратегічне співробітництво з усіх питань в рамках європейської інтеграції, включаючи придністровське врегулювання, вага обох країн значно зросте. І саме в цьому контексті у жителів Придністров'я з'явиться шанс знайти нормальне життя, а не залишати регіон в масовому порядку, як це відбувається сьогодні.
Оригінал публікації: Перезагрузка в приднестровском урегулировании: Россия самоустранилась - лидерство переходит к Украине
Переклад: Євроатлантика.info
No comments:
Post a Comment